Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Та нічого,— відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.— Застудився чи що.

— Так, шоб не дихав на мене,— застеріг Шпеник.— Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?

— Е... ні,— відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.— Можеш мені принести води?

— Йоханий бабай,— буркнув Шпеник, підводячись.

Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:

— Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.

Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю — вбивцю так і не спіймали.

— Ти мав щось відвезти,— провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.— Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».

— А, «Шельми»,— кивнув Шпеник.— Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.

— Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них — великий чорний лисий тип...

— От пам’ять,— розвеселився Шпеник.— Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!

— ...і ще такий самий здоровань — ніби латинос — із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці — великий золотий перстень з лев’ячою...

— Гнійний Риччі,— кивнув Шпеник.

— Ти його пам’ятаєш?

— Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?

— Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?

— Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.

— Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?

— А нашо тобі?

Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.

— Ну? — спитав Страйк.

— Наче він. Де то?

— У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.

Шпеник трохи здивувався.

— Сабіні якраз у Клеркенвеллі був годувався, га? Ну й бандити теж до лікарів ходять, не?

— Це вечірка,— пояснив Страйк.— Вони не на роботі. Нащо Гнійному Риччі приходити до лікарів на вечірку?

— А я знаю,— знизав плечима Шпеник.— Убити когось?

— Цікаве припущення,— сказав Страйк,— бо я розслідую зникнення жінки, яка там була того вечора.

Шпеник кинув на нього косий погляд.

— Гнійний Риччі вже той-во,— тихо сказав він.— Зовсім старий.

— Але ще живий ?

— Живий. Здали в будинок для літніх.

— Звідки ти знаєш?

— Мав справи з Лукою, його старшим.

— Сини пішли тим самим шляхом?

— Ну, банд Маленької Італії вже нема. Але то бандити, так,— кивнув Шпеник. Тоді нахилився через стіл і тихо додав: — Слухай сюди, Куше. Тобі проблеми з пацанами Гнійного Риччі не треба.

Вперше в житті Шпеник так застерігав Страйка.

— Якшо ти хоч на крок підійдеш до їхнього старого чи спробуєш на нього шось повісити, сини з тебе шкуру здеруть. Січеш? Їм усе як два пальці. Підпалять тобі офіс. Дівку твою поріжуть.

— Розкажи мені про Гнійного. Все, що знаєш.

— Куше, ти чуєш, шо я тобі кажу?

— Та розкажи мені про нього, бляха-муха.

Шпеник насупився.

— Шльондри. Порнуха. Ше наркота, але в першу чергу жінки. Працював тоді ж, коли Джордж Корнелл, Джиммі Гамфріз, ота вся братія. Отой золотий перстень йому типу Денні Лев подарував. Денні Лев — то авторитет з Нью-Йорка. Типу вони родичі. Не знаю, чи правда.

— А тобі не траплявся тип на прізвище Конті? — спитав Страйк.— Мабуть, трохи молодший за Риччі.

— Нє. Але Лука Риччі — псих грьобаний,— відповів Шпеник.— Коли ця твоя мадама зникла?

— У 1974 році.

Він чекав, що Шпеник не повірить власним вухам і посміється над самою думкою про те, що за сорок років ще можна щось відшукати, але давній друг тільки насупив брови і продовжив хрускотіти пальцями з невпинністю жука-точильника. Детектив раптом усвідомив, що Шпеник знає про давні злочини та їхні довгі тіні більше, ніж більшість поліціянтів.

— Її звали Марго Бамборо,— сказав Страйк.— Зникла дорогою до пабу. Нічого не знайшли — ні сумочки, ні ключів, нічого взагалі. Більше ніхто її не бачив.

Шпеник пригубив пиво.

— Професіонали працювали,— прокоментував він.

— Саме це я і подумав,— кивнув Страйк.— А відтак...

— Відтак — голяк,— відрубав Шпеник.— Якшо мадаму взяв Гнійний Риччі чи його пацани, то це баста, нема шо шукати, січеш? Я знаю, шо ти в нас герой-бойскаут, друже, але тут один тип був зачепив Луку Риччі, то за кілька днів його жінка відчинила двері, а їй кислотою в обличчя — шварк! Лишилася без ока. Кинь це діло, Куше. Якшо відповідь — Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання.

28

Пат невідомо як спромоглася добути вінтажний проектор. Доставити обіцяли на четверту, але була вже чверть на шосту, а Страйк і Робін усе чекали; тут Робін уже сказала, що їй справді час іти. Вона досі не зібрала речей на завтрашню поїздку до Йоркширу, хотіла виспатися перед поїздом і, правду кажучи, просто образилася на Страйків подарунок — шоколадні цукерки з солоною карамеллю, які він навіть не загорнув. Страйк поспіхом витягнув їх з фірмового пакета «Ліберті», щойно вона зайшла, і Робін здогадалася, що саме для цього він, власне, і змусив її повернутися до офісу. Довелося пертися аж сюди, на Денмарк-стріт, у переповненому метро! Тепер Робін ремствувала, що витратила стільки зусиль і часу, шукаючи й загортаючи в красивий папір дівіді з давнім концертом Тома Вейтса — кілька тижнів тому Страйк обмовився, що хотів би його подивитися. Робін про цього співака навіть не чула; довелося витратити час, щоб з’ясувати, про кого саме говорив Страйк, і визначити, що концерти, яких він не бачив,— це два виступи з програмою «No Visitors After Midnight» — «Жодних візитерів після опівночі». А він натомість вручив їй якісь перші-ліпші цукерки!

Робін просто кинула цей подарунок в Макса на кухні, а вранці сіла на переповнений поїзд до Гарроґейта. Їдучи на північ (місце у вагоні вона, на щастя, забронювала наперед), Робін намагалася переконати себе, що це почуття спустошеності — то просто втома. Різдво вдома стане чудовим відпочинком. Робін познайомиться з новонародженою небогою, вранці буде валятися в ліжку досхочу, їстиме домашні страви й годинами сидітиме перед телевізором.

У кінці вагона горлав малюк, а мама не менш гучно намагалася його розважити й заспокоїти. Робін дістала айпод і одягнула навушники. Вона скачала альбом «Court and Spark» Джоні Мітчелл, про який Уна казала, що його любила Марго Бамборо. Робін уже кілька тижнів не знаходила часу послухати його — і взагалі послухати музику.

Але альбом її не втішив і настрою не підняв, а скоріше занепокоїв. Такого Робін ще не слухала. Вона думала, що там будуть приємні мелодії і чіпкі музичні ходи, але була розчарована: всі пісні здавалися незавершеними, розхристаними, без фіналу. Чарівне сопрано підносилося й опадало над акордами на піаніно чи гітарі, але не опускалося до такої банальності, як приспів. Не було під що притупнути ногою. Неможливо було підспівувати — хіба тільки маєш голос, як у Мітчелл (а Робін такого голосу не мала). Слова були дивні й відгукувалися неприємно. Робін не знала, чи колись відчувала те, про що співає Мітчелл, і ставало не по собі, бентежно, сумно: «Love came to my door, with a sleeping roll and a madmans soul... [3]»