Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Прочитане відвернуло Страйкову увагу. Він чітко пояснив братові, що не має бажання іти на вечірку на честь батькового нового альбому чи позувати зі своїми напівсестрами й напівбратами на фото, яке планується подарувати Рокбі.

— Я про Листоношу, що переслідує нашого ведучого прогнозу,— нагадала Робін, а тоді пробурчала: — Воно неважливо, просто спало на думку.

— Що саме?

— Ну, передостання поштівка від Листоноші — портрет, і сказано, що він завжди нагадує Листоноші нашого ведучого. То я подумала... може, ця особа часто бачить портрет у галереї. Працює там. Може, потай хоче, щоб він прийшов туди на зустріч?

Сказавши це, Робін сама подумала, що теорія щось надто смілива, але вони справді не мали жодних зачіпок на Листоношу. Ця людина не приходила до будинку ведучого, відколи за ним установили стеження. Три поштівки з однієї крамниці могли щось означати — а могли не означати нічого. Але більше в них нічого немає.

Страйк рохнув. Робін не зрозуміла: то його настільки не зацікавила її теорія про Листоношу? Поклавши «Демона» до сумки, вона спитала:

— Ти далі до офісу?

— Так. Пообіцяв Барклею, що о другій прийму в нього Балеруна,— Страйк позіхнув.— А доти, може, дві годинки подрімаю.

Він підвівся.

— Я тобі подзвоню і скажу, що вийшло з Грегорі Талботом. І дякую, що тримала тут без мене оборону. Я це дуже ціную.

— Та нема за що,— відповіла Робін.

Страйк закинув речмішок на плече й покульгав до виходу. З відчуттям легкого розчарування Робін дивилася, як він спиняється на вулиці, щоб підкурити, а тоді зникає з очей. Глянувши на годинник, Робін виявила, що Національна портретна галерея відчиниться аж за півтори години.

Понад сумнів, цей час можна було згаяти й за приємнішими заняттями, ніж думки про те, чи не від Шарлотти Кемпбелл було те повідомлення, яке отримав Страйк. Проте Робін знайшла собі саме таке заняття — і на нього пішла на диво велика частина часу, який їй треба було вбити.

17

Джонні Рокбі не брав практично ніякої участі в житті старшого сина, проте був постійно й незримо присутній у ньому — особливо коли Страйк був малий. Батьки друзів мали його альбоми, вішали на стіни плакати з Рокбі, набридали Страйкові теплими спогадами про концерти гурту «Дедбітс». Одна мама під школою якось умовляла семирічного Страйка передати листа його батькові. Його власна мама спалила того листа в сквоті, де вони тоді мешкали.

В армії ніхто не знав імені чи професії його батька (Страйк так сам вирішив), але доти він почувався експонатом за склом; йому ставили питання, які за нормальних умов вважалися б грубими й надто особистими, і доводилося мати справу з неозвученими упередженнями, що корінилися в заздрощах і злобі.

Рокбі наполіг, щоб Леда зробила тест на батьківство, і тільки тоді визнав сина. Слідом за позитивним результатом була досягнута фінансова домовленість, яка мала на меті зробити так, щоб син Рокбі ніколи більше не спав на брудному матраці в кімнаті з купою малознайомих людей. Однак марнотратність його матері та її постійні конфлікти з представниками Рокбі призвели тільки до того, що Страйкове життя почало складатися з дивних сплесків багатства, після яких родина різко поверталася в хаос і злидні. Леда мала схильність купувати дітям неймовірно дорогі подарунки (і водночас вони носили взуття не за розміром) і кататися до континентальної Європи чи Америки на концерти, а поки вона їздила в машинах з водієм і зупинялася в найкращих готелях, її дітей доглядали Тед і Джоан.

Страйк досі пам’ятав, як лежав у гостьовій кімнаті в Корнволлі: поруч спала Люсі, а внизу мама лаялася з тіткою Джоан, бо Леда привезла дітей до дядька й тітки серед зими без теплого одягу. Двічі Страйка віддавали до приватних шкіл, але він не встигав провчитися і семестру, як мама забирала його, бо там дитині прищеплювали неправильні цінності. Щомісяця гроші Рокбі танули, перетворюючись на дарунки друзям і бойфрендам, на відчайдушні авантюри (Страйк пам’ятав ювелірну крамничку, мистецьку галерею і вегетаріанську ресторацію, які всі прогоріли, а ще комуну в Норфолку, найгірший спогад своїх дитячих років).

Урешті-решт юристи Рокбі (яким рок-ідол передав усі справи, що стосувалися добробуту його сина) почали виплачувати аліменти так, що Леда більше не могла тринькати гроші. Для Страйка, вже підлітка, це вилилося тільки в зникнення коштовних подарунків, бо Леда не була готова записувати всі витрати так скрупульозно, як тепер вимагалося. Від цього моменту аліменти просто накопичувалися на рахунку, а родина виживала на ті невеликі гроші, які давав батько Люсі.

З власним батьком Страйк зустрічався всього двічі й теплих спогадів про ці зустрічі не плекав. Зі свого боку, Рокбі ніколи не питав, чому Страйкові гроші так і лежать. Він змінив громадянство через податки, мав дбати про гурт, кілька будинків, двох колишніх дружин і одну нинішню, а ще про п’ятьох шлюбних і двох позашлюбних дітей. Страйк, чиє зачаття було нещасливою випадковістю, а народження і позитивний тест на батьківство розбили другий шлюб Рокбі,— син, який здебільшого кочував невідомо де,— перебував у кінці переліку батькових пріоритетів.

Зразком для наслідування на тлі численних материних коханців і вічної тіні біологічного батька став для Страйка дядько Тед. Леда завжди винуватила саме Теда — який служив свого часу у військовій поліції — у тому, що Страйк ненормально зацікавився армією і детективною справою. Оповита синім димом марихуани, Леда щиро намагалася відмовити сина від армійської кар’єри, розповідала йому про ганебну воєнну історію Британії, про нерозривний зв’язок між імперіалізмом і капіталізмом, умовляла його навчитися грати на гітарі чи бодай відростити волосся.

Та попри всі незручності й біль, яких завдали йому конкретні обставини народження, Страйк вважав, що саме вони дали йому фору в детективній справі. Він рано навчився мімікрувати під середовище. Щойно відчув, скільки проблем від того, що він говорить не як усі, Страйк опанував корнволльський акцент на додачу до лондонського. А поки втрата ноги не обмежила його фізичних можливостей, Страйк умів — попри свої чималі габарити — говорити й рухатися так, щоб здаватися меншим, ніж насправді. Також він навчився приховувати особисту інформацію і розповідати людям про себе з купюрами — так, щоб їхні уявлення про те, якою має бути людина, не зачіпали його. А ще Страйк навчився помічати дрібні зміни в поведінці людини, яка раптом розуміла, що перед нею — син знаменитості. Змалечку він легко визначав маніпуляторів, брехунів, шукачів легкої наживи й лицемірів.

Ці сумнівні дари були найкращим, що він отримав від батька, бо той платив аліменти, але жодного разу не привітав сина з днем народження чи Різдвом. Тільки коли Страйк утратив ногу в Афганістані, Рокбі зласкавився на записку. Страйк попросив Шарлотту, яка тоді сиділа поруч з ним у палаті, викинути ту записку в смітник.

Коли власними звитягами Страйка зацікавилися газети, Рокбі пішов на обережне зближення з незнайомим сином і навіть почав у свіжих інтерв’ю казати, що вони нормально спілкуються. Кілька друзів скинули Страйкові посилання на інтерв’ю, в якому Рокбі говорив, що пишається сином. Детектив ті повідомлення повидаляв, на жодне не відповівши.

Страйк мимохіть прив’язався до Ала, зведенюка, з якого Рокбі останнім часом зробив свого емісара. Наполегливе прагнення Ала підтримувати стосунки не змерхло через первісний спротив старшого брата. Ал захоплювався самостійністю й незалежністю Страйка — якостями, що без них той би не прожив. Водночас Ал демонстрував неприємну упертість, намагаючись затягнути Страйка на святкування річниці, яка для нього нічого не означала — хіба тільки нагадувала, що гурт завжди був для Рокбі значно важливішим за власного байстрюка. Детектив сердився через те, скільки часу згаяв суботнього ранку, вигадуючи відповідь на Алове повідомлення на цю тему. Врешті-решт він вирішив, що лаконічність краща за будь-які аргументи: