Бентежна кров - Галбрейт Роберт
Глорія зітхнула.
— А тоді в неділю, в італійській церкві Святого Петра, хтось указав на чоловіка на ім’я Нікколо Риччі, який сидів на задній лавці. Казали, це був останній гангстер Маленької Італії.
Глорія зробила паузу, щоб випити ще ковток вина, знову відставила келих за межі кадру й мовила:
— Словом... у Риччі були сини.
Страйк уперше торкнувся ручкою паперу.
— Як по правді, небагато схожості мали Лука Риччі й Аль Пачино,— сухо сказала Глорія,— але я примудрилася її знайти. Він був на чотири роки старший за мене, і всі, кого я про нього розпитувала, казали, що від нього буде тільки лихо, а саме це я і хотіла почути. Почалося все з усмішок під час мимолітних зустрічей...
На перше побачення ми пішли за кілька місяців до того, як я мала складати іспити. Я сказала бабусі й дідусеві, що йду до подруги. Я завжди була слухняною дівчинкою, вони і припустити не могли, що я їх дурю.
Мені страшенно хотілося закохатися в Луку, бо так я могла потрапити у власну фантазію. У нього була машина, а ще він на сто відсотків був злочинцем. Проте він нічого не розповідав про сходини голів кримінальних кланів... переважно він теревенив про свій «фіат», наркотики і про те, як когось черговий раз віддухопелив...
За кілька побачень стало ясно, що Лука мною захопився... тобто ні,— додала Глорія без усмішки,— не захопився, бо це передбачає справжні почуття. Він просто хотів накласти на мене лапу, зробити своєю. А я була дурна й поринула у власну фантазію, і мене це збуджувало, бо здавалося... ну знаєте... що це справжній мафіозний підхід. Проте найбільше Лука подобався мені, коли я була не з ним, коли поночі, в ліжку, його образ у моїй голові змішувався з образом Майкла Корлеоне... Я закинула навчання. Вигадане життя цілком захопило мене. Коханці гангстера не потрібні відмінні оцінки. І Луці теж було байдуже до моїх відмінних оцінок. Отож я провалила іспити.
Дідусь і бабуся були страшенно розчаровані, хоч і не сварили мене,— сказала Глорія. Уперше її голос легенько затремтів.— А тоді... здається, наступного тижня... вони довідалися, що я зустрічаюся з Лукою. Вони страшенно розхвилювалися й засмутилися, але на той час мені це було вже байдуже. Я сказала їм, що не збираюся вступати в коледж. Що хочу влаштуватися на роботу.
Я надіслала резюме в клініку Святого Івана лише тому, що вона містилася в серці Маленької Італії, хоча Маленької Італії вже більше й не існувало, як по правді. Батько Луки лишився останнім з динозаврів. Але ж я жила у власній фантазії: я — Конті, я маю замешкати там, де були мої пращури. Також це дозволяло частіше бачитися з Лукою, бо він також там мешкав.
Не слід було брати мене на роботу в реєстратуру. Я була зовсім юна й не мала досвіду. Це Марго схотіла, щоб мене взяли...
Глорія зробила паузу, і Робін була впевнена: це тому, що їй уперше довелося назвати ім’я Марго. Ще раз глибоко зітхнувши, вона повела далі:
— І ось я сиджу цілий день з Айрін у реєстратурі. Мої дідусь і бабуся не були записані у Святого Івана, бо жили в Ізлінгтоні, отож я безкарно плела Айрін різні побрехеньки про своє минуле. На той час я вже створила цілу вигадану особистість. Я розповідала Айрін, що Конті — давня сицилійська родина, що і дідусь, і батько в мене були зі злочинного клану,— плела бозна-що. Іноді вставляла шматочки з історій, які Лука розповідав мені про родину Риччі. А іноді — просто з «Хрещеного батька». Яка іронія,— злегка закотила очі Глорія,— єдиною справді кримінальною подробицею свого життя я з нею не поділилася. Про свого хлопця я мовчала. Лука наказав ніколи не розповідати про нього і його родину, і я не розповідала. Його накази я сприймала серйозно.
Пригадую, за кілька місяців по тому, як я отримала роботу, в районі поповзли чутки, що на одному з будівельних майданчиків знайшли в бетоні тіло. Я вдала, наче все знаю про це через своїх кримінальних знайомих. Я сказала Айрін, що маю достовірну інформацію: це тіло члена банди Сабіні. Я була справжньою дурепою,— тихо промовила Глорія.— Маленькою ідіоткою...
Але я завжди мала відчуття, що Марго бачить мене наскрізь. Невдовзі по тому, як я почала там працювати, вона сказала, що на співбесіді побачила в мені «щось». Мені не сподобалося, я почувалася такою собі протеже. Вона ніколи не ставилася до мене так, як мені хотілося: як до пронози з мафіозного клану, яка має темні секрети,— а натомість бачила в мені милу дівчинку. Айрін також не любила Марго, і ми в реєстратурі постійно скаржилися одна одній на неї. Марго високо ставила освіту й кар’єру, а ми казали, що вона лицемірка, бо ж вийшла заміж за гроші. Коли живеш у брехні, ніщо так не лякає, як правдиві люди...
— Вибачте,— нетерпляче махнула головою Глорія,— все це здається несуттєвим, але це важливо, просто потерпіть ще трохи...
— Не кваптеся,— сказав Страйк.
— Ну... на другий день після мого вісімнадцятиріччя ми з Лукою посварилися. Не пригадую через що, але він здушив мені рукою горло і притиснув мене до стіни, аж я почала задихатися. Я була нажахана.
Він зрештою відпустив мене, але в його очах був моторошний вираз. Він сказав: «Ти сама винна». І ще сказав: «Ти почала занадто нагадувати лікарку».
Розумієте, я багато розповідала йому про Марго. Казала, що вона зануда, що вона страшенно владна й самовпевнена. Я переказувала її вислови зневажливо, переконуючи сама себе, що вони нічого не варті.
Одного разу під час наради вона процитувала Симону де Бовуар. Вона впустила ручку й вилаялася, а доктор Бреннер сказав: «Люди завжди питають мене: як воно — працювати з жінкою-лікаркою, і тепер я зможу їм сказати». Дороті розсміялася... а вона рідко коли сміялася... а Марго різко відповіла Бреннерові... я тепер цю цитату знаю напам’ять, і французькою також: «Чоловік означений як людина, а жінка — як особа жіночої статі; коли ж вона поводиться як людина, кажуть, що вона імітує чоловіка».
Згодом ми з Айрін про це говорили. Називали Марго задавакою, бо цитує француженку, але такі речі западали мені в голову, і я не могла їх звідти викинути. Я гадала, що хочу бути домогосподинею п’ятдесятих, тільки в мафіозній родині, але іноді Марго бувала страшенно кумедна, і я бачила, як вона ніколи не відступає перед Бреннером, і просто неможливо було не захоплюватися нею за це...
Глорія зробила ще ковток вина.
— Хай там як, того вечора, коли Лука мало не задушив мене, я прийшла додому й пів ночі проплакала. А вранці вдягнула гольф, щоб приховати синці, й о п’ятій вечора, вийшовши з роботи, пішла просто до таксофону біля лікарні, подзвонила Луці й порвала з ним. Сказала, що він мене налякав і я більше не хочу його бачити.
Він сприйняв це дуже спокійно. Я здивувалася, але відчула полегшення... три чи чотири дні я вважала, що все позаду, й почувалася чудово. Я немов прокинулася чи ковтнула повітря після тривалого перебування під водою. Я й досі хотіла бути дівчиною гангстера, але нехай уже це буде у фантазіях. Надто болісно я зіткнулася з реальністю.
А потім, під кінець різдвяної вечірки у нас у клініці, заходить Лука з батьком і одним з двоюрідних братів. Я так перелякалася, побачивши їх! Лука каже до мене: «Тато просто хотів познайомитися з моєю дівчиною». І... не знаю чому, хіба що я закам’яніла, боячись, що він влаштує сцену... я лише сказала: «А, о’кей». І, схопивши пальто, вийшла з ними трьома, поки ніхто до них не заговорив.
Вони провели мене на мою автобусну зупинку. Дорогою Ніко мовив: «Ти — мила дівчина. Лука дуже засмутився через те, що ти сказала йому телефоном. Ти йому дуже подобаєшся, розумієш. Ти ж не хочеш зробити його нещасним, правда?» Тоді вони з двоюрідним братом Луки пішли собі, а Лука мовив: «Ти ж не всерйоз оте казала, ні?» І я... я так перелякалася. Адже він привів батька і брата... Я сказала собі, що зможу якось викрутитися перегодом. Нехай тільки зараз не злиться. Отож я сказала: «Ні, я не всерйоз. Але ж ти більше ніколи так не зробиш, правда?» А він питає: «Як — так?» Неначе він ніколи не стискав мені горлянку, аж перекрив дихання. Неначе мені це все примарилося...
