Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Він одним ковтком випив половину свого віскі.

— Не може бути виправдань тому, що я на нього накинувся, але все це... ці останні місяці... Рокбі дзвонив мені в лютому. Вперше в житті. Хотів купити зустріч зі мною.

— Купити? — перепитала Робін, притискаючи холодний пакет до другого ока. Згадалося, як Страйк кричав на когось по телефону в кабінеті на Валентинів день.

— Фактично,— відповів Страйк.— Сказав, що відкритий до ідеї щодо того, чим мене підтримати... трохи, бляха, запізнився, років на сорок.

Страйк допив своє віскі. Потягнувся по пляшку й налив собі таку саму порцію.

— Коли ти востаннє його бачив? — спитала Робін.

— Мені було вісімнадцять років. Власне, я бачив його двічі,— відповів Страйк.— Уперше — коли був ще малий. Мама влаштувала на нього засідку, привела мене під студію звукозапису.

Про це Страйк розповідав тільки Шарлотті. Її власна родина була не менш неблагополучна й дивна, ніж його; там траплялися скандали, які хтось інший вважав би епохальними: «Це було за місяць до того, як тато підпалив мамин портрет у коридорі, стіна загорілася, приїхали пожежники й усіх нас вивезли»,— але для Кемпбеллів то був звичний плин життя.

— Я думав, що він хоче мене бачити,— провадив Страйк. Шок від того, що він заподіяв Робін, і віскі, яке обпікало горло, вивільнили спогади, що їх Страйк зазвичай тримав при собі.— Мені було сім років. Я капець як зрадів. Хотів мати ошатний вигляд, щоб він... щоб він мною пишався. Попросив маму одягнути на мене мої найкращі штани. Ми приїхали під студію... у мами були знайомі в музичній індустрії, і хтось підказав, що він там буде... але нас не впустили. Я вирішив, що це якась помилка. Тип на дверях однозначно не знав, що тато хоче мене бачити.

Страйк випив ще. На столі між ним і Робін остигали індійські страви.

— Мама влаштувала скандал. Вони їй саме погрожували, коли під’їхала машина і вийшов менеджер гурту. Він знав мою маму та сказав не влаштовувати публічних сцен. Завів нас усередину, в кімнату біля студії. Менеджер намагався пояснити мамі, що вона вигадала дурницю, дарма прийшла. Якщо треба грошей, то слід говорити через адвокатів. Саме тоді я зрозумів, що мій батько нас не запрошував. Мама хотіла взяти його штурмом.

Страйк хрипко провадив:

— Я заплакав. Хотів піти звідти... Аж тут — мама й менеджер Рокбі сперечалися на повну силу — зайшов Рокбі. Почув крики, вертаючись із туалету. Мабуть, він там нюхав кокаїн; я тільки потім це зрозумів. Він зайшов уже накручений. Я спробував усміхнутися,— додав Страйк.— Стояв весь у шмарклях, не хотів, щоб тато думав, що я плаксій. Я уявляв, як він мене обійме, скаже: ось і ти нарешті. Але він глянув на мене, як на порожнє місце. Стоїть якийсь малий у коротких штанцях, мабуть, син фанатів. Мені штани завжди були короткі, швидко виростав...

Тоді Рокбі помітив мою маму, і його перекосило. Вони почали сварку. Всього, що вони казали, я вже не згадаю — малий був. Суть була така, що як вона посміла припертися, вона знає адресу адвоката, він достатньо їй платить і не його проблеми, що вона спускає гроші. А тоді Рокбі сказав: «То була просто нещаслива випадковість». Я подумав був — то він про те, що ми випадково потрапили на студію. Але Рокбі глянув на мене, і я зрозумів, що це він про мене. Я — нещаслива випадковість.

— О Боже, Корморане,— прошепотіла Робін.

— Ну,— мовив Страйк,— слід віддати йому належне за чесність. Потім Рокбі вийшов, а ми пішли додому. Потім я ще якийсь час сподівався, що він пожалкує про сказане. Важко було відпустити думку про те, що в глибині душі він хотів мене бачити. Але ні.

До заходу сонця було ще далеко, але в кімнаті поступово ставало темніше. Високі будівлі на Денмарк-стріт о цій порі завжди затіняли приймальню агенції, але детективи не хотіли вмикати світло.

— На другу зустріч,— розповідав Страйк,— я сам домовився з його менеджером. Мені було вісімнадцять років. Я вступив до Оксфорда. Ми багато років не торкалися грошей Рокбі. Суд обмежив право моєї матері ними розпоряджатися, бо вона взагалі не вміла давати раду грошам, тринькала їх навсібіч. Менше з тим... виявилося, що потай від мене тітка й дядько написали Рокбі, що я вступив до Оксфорда. Мама отримала листа, в якому було написано, що з моїм вісімнадцятиріччям його обов’язки щодо нас закінчені, але я можу скористатися грошима, які накопичилися на моєму банківському рахунку.

Я домовився про зустріч в офісі його менеджера. Він прийшов зі своїм давнім адвокатом, Пітером Ґіллеспаєм. Цього разу Рокбі мені навіть усміхнувся. Я більше не був для нього фінансовим тягарем — зате виріс і міг говорити з пресою. Оксфорд явно трохи шокував його. Мабуть, сподівався, що з тим вихованням, яке я отримав, я десь тихо зникну. Рокбі привітав мене зі вступом до Оксфорда і сказав, що в мене є чудовий запас, адже мама не торкалася тих грошей шість чи сім років. А я йому сказав,— розповів Страйк,— щоб запхав ті гроші собі в дупу й підпалив. І пішов.

— Я вчинив як самовдоволений паскудник,— додав він.— Мені навіть на думку не спало, що як не платитиме Рокбі, заплатять Тед і Джоан... і вони платили, а до мене тільки потім дійшло. Але я недовго витрачав їхні гроші. Коли померла мама,— я був на другому курсі,— я покинув Оксфорд і пішов до армії.

— Він тобі дзвонив, писав, коли твоя мама померла? — тихо спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк,— а якщо й так, я про це не дізнався. Він надіслав листа, коли мені відірвало ногу. Мабуть, перелякався до срачки, дізнавшись, що я підірвався. Переймався, що преса про це напише. Щойно я вийшов з Селлі-Оуку, Рокбі знову запропонував мені гроші. Дізнався, що я хочу відкрити власну агенцію. Шарлоттині друзі зналися з його дітьми — від них він про це й почув.

У Робін щось перевернулося всередині, коли вона почула Шарлоттине ім’я. Страйк рідко згадував про її існування.

— Я спершу відмовився. Не хотів брати ті гроші, але більше жодна паскуда не воліла давати позику відставному солдату з однією ногою, без будинку й без статків, на які можна відкрити агенцію. Я сказав його кінченому юристу, що візьму рівно стільки грошей, скільки треба, а потім виплачу позику назад. І саме це і зробив.

— Але то насправді були твої гроші? — спитала Робін, згадавши, як Ґіллеспай що кілька тижнів вимагав у Страйка повернення боргів, коли вона тільки прийшла до агенції.

— Мої, але я їх не хотів. Неприємно було навіть позичати.

— А Ґіллеспай так поводився, ніби...

— Біля багатих і знаменитих завжди крутяться такі, як Ґіллеспай,— відповів Страйк.— Він усю душу вклав у роль ката при моєму батькові. Той старий гад був мало не закоханий у Рокбі — чи в його славу, не знаю. Я досить прямо сказав, що думаю про Рокбі, і Ґіллеспай цього не пробачив. Я наполіг на угоді щодо позики, і Ґіллеспай вимагав її виконання, караючи мене за те, що я прямо виклав свою думку про нього й Рокбі.

Страйк підвівся з дивана, який у відповідь видав звичне пердіння, і взявся до індійської їжі. Насипавши собі й Робін по повній тарілці, він пішов по воду. Сам Страйк уже встиг спожити третю порцію віскі.

— Корморане,— мовила Робін, коли він сів на диван і почав їсти.— Ти ж розумієш, що я ніколи не пліткуватиму про твого батька з іншими людьми? І з тобою про нього не заговорю без твого запрошення, але... ми партнери. Ти міг би сказати мені, що він тебе дістає, і таким чином спустити пару, а не кидатися на свідка з кулаками.

Страйк прожував шматок курки з джалфрезі, а тоді тихо відповів:

— Так, я знаю.

Робін відломила шматочок від наану. Розбите обличчя боліло трохи менше: холодний пакет і віскі кожне зі свого боку притлумили відчуття. І все одно довелося зо хвилину збирати сміливість, щоб сказати:

— Я прочитала, що Шарлотта в лікарні.

Страйк звів на неї очі. Звісно, він пам’ятав, що Робін знає, хто така Шарлотта. Чотири роки тому він напився так, що не тримався на ногах, і розповів їй значно більше, ніж хотів би, про гадану Шарлоттину вагітність буцімто від нього, через яку вони й розійшлися назовсім.