Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Робін побігла, бо вже запізнювалася на п’ять хвилин, і зрозуміла, що це вона вперше сказала Страйкові, що знає, хто його батько.

Прийшовши на Ґрін-Парк, вона здаля побачила біля чорного ходу поліціянта й одного з працівників готелю у капелюсі-казанку. Разом вони ввічливо, але твердо не пускали двох фотографів з камерами.

— Вибачте, сюди не можна,— сказав полісмен.— Сьогодні зачинено. Якщо вам треба до готелю, зайдіть через центральний вхід.

— Що відбувається? — поцікавився чоловік у костюмі під руку з вродливою жінкою-азіаткою в сукні-чеонгсамі.— Ми замовили столик! Чому не пускають?

— Даруйте, сер, але в Спенсер-Гаузі прийняття,— пояснив швейцар,— і поліція не хоче, щоб проходили через нас.

Чоловіки з камерами вилаялись і побігли туди, звідки прийшла Робін. Вона опустила голову, радіючи, що вдягнула окуляри, бо кілька років тому її фото з’явилося в газетах у зв’язку з судом. Може, то вже параноя, але Робін боялася, що преса не намагається пробитися через «Стафорд» до Рокбі і його гостей, а прийшла полювати на його сина.

Фотографи пішли, і швейцар пропустив жінку в чеонгсамі й її супутника всередину, а тоді прискіпливо оглянув Робін, повірив, що вона не фотограф, і теж запустив її до внутрішнього двору, де ошатні гості бару курили під обігрівачами. Глянувши на мобільний, Робін побачила, що Страйк не відповів на есемески. Вона поспішила піднятися до «Американського бару».

Це був комфортабельний елегантний заклад, весь із темного дерева та шкіри; зі стін звисали прапорці й кашкети з символікою американських штатів та університетів. Робін негайно помітила Страйка в костюмі, який біля шинкваса кисло роздивлявся численні пляшки на стіні.

— Корморане, я щойно...

— Якщо хочеш сказати, що тут за рогом мій батько,— напружено відповів Страйк,— то я в курсі. Той засранець не розуміє, що я розгадав його пастку.

Робін кинула погляд у дальній кут. Там сидів Карл Оукден, широко розставивши ноги й поклавши одну руку на спинку шкіряного дивана. Він був у костюмі, але без краватки, і загалом старався створити враження чоловіка, якому цілком затишно в такому космополітичному середовищі. Завдяки близько посадженим очам і вузькому чолу в ньому легко було впізнати хлопчика, який сорок років тому розбив кришталеву чашу матері Роя.

— Піди поговори з ним. Він хоче їсти, і я прийшов по меню,— пробурчав Страйк.— Щойно почали розмову про Стіва Датвейта. Каже, Дороті завжди вважала того хлопа підозрілим.

Ідучи до Оукдена, Робін молилася, щоб Страйк стримався. Вона вже одного разу бачила, як він утратив самовладання зі свідком, і не хотіла повторення.

— Містер Оукден? — усміхнулася вона та простягнула руку.— Я — Робін Еллакотт, ми листувалися...

— Я знаю,— відповів Оукден, повільно обернув голову й окинув її поглядом з голови до ніг, хтиво усміхнувшись. Він проігнорував простягнуту руку, і Робін бачила, що це зроблено навмисно. Не показуючи, що помітила зневагу, вона скинула плащ.

— Гарний бар,— люб’язно мовила вона, сідаючи.— Я тут раніше не була.

— Мабуть, він тебе по дешевих забігайлівках водить? — спитав Оукден.

— Корморан сказав, що ви пригадали, як ваша мама говорила про Стіва Дат...

— Любонько,— промовив Оукден, сидячи з широко розставленими колінами й рукою на спинці дивана,— я тобі вже казав, мені не цікаві розмови з секретарками й асистентками. Я говоритиму з ним і ні з ким більше.

— Власне, я партнерка у...

— Та не сумніваюся,— пирхнув Оукден.— Мабуть, тепер від тебе не відкараскатися.

— Даруйте?

— Тебе порізали ножем, коли ти намагалася робити чоловічу роботу,— сказав Оукден, кинувши погляд на її руку й піднісши до губ коктейль.— Як він тебе спробує звільнити, затягаєш його по судах.

Оукден явно зібрав відомості про детективів і насолоджувався своєю грубістю. Вочевидь, шахрай думав, що Робін страшенно потрібна інформація від нього, тож вона терпітиме. Він явно намірився отримати від зустрічі максимум задоволення: випити й поїсти на халяву, поображати жінку, яка нікуди не піде. Цікаво, якій газеті чи агенції він пообіцяв підманити Страйка так близько до вечірки батька і скільки сподівається отримати, якщо Страйка сфотографують за цим буцімто актом публічного ігнорування батька — чи запишуть, як він каже щось сердите й цікаве?

— Ось, тримайте,— сказав Страйк і кинув на стіл пару меню у шкіряних палітурках, а тоді сів. Робін він не приніс напою. Оукден узяв меню і почав повільно читати, відверто насолоджуючись тим, що змушує детективів чекати.

— Буду клаб-сандвіч,— нарешті оголосив він, і Страйк покликав офіціанта. Зробивши замовлення, Страйк повернувся до розмови:

— Отже, ви казали, що ваша мама вважала Датвейта...

— О, вона, понад сумнів, вважала його чарівливим,— мовив Оукден. Робін помітила, як він стріляє очима на вхід: точно чекає, що увірвуться фотографи.— Справжній пролаза, ну, ти знаєш цей типаж. Вічно фліртував з дівками в реєстратурі. Стара казала, що він до кожної підкочував. Медсестра вічно хихотіла, коли його бачила.

Робін пригадала танцюючий чорний скелет у нотатнику Талбота і слова поруч з кроуліанською постаттю смерті: «Фортуна каже, що Паллада, Церера, Веста й Цетус — БАГРЯНІ ЖОНИ, що ОСІДЛАЛИ ЗВІРА».

— І ваша мати гадала, що він цікавився доктором Бамборо?

Оукден пригубив коктейль і поплямкав губами.

— Ну, Марго,— зі смішком промовив він, і Робін відчула нераціональне роздратування від того, що Оукден отак запросто називає зниклу лікарку на ім’я,— була класичною любителькою всидіти на всіх стільцях, правда?

— Що за стільці ви маєте на увазі? — спитав Страйк.

— Плейбоївська кроличка,— знову пригубив свій коктейль Оукден,— з голими ногами і виставленими цицьками. Й одразу накидає білий халат і така...

— Здається, сімейні лікарі білих халатів не носять,— сказав Страйк.

— Це метафора,— огризнувся Оукден.— Донька свого часу, правда?

— В якому сенсі?

— Гіноцентричне суспільство,— почав Оукден, злегка вклонившись у бік Робін, яка раптом зрозуміла, що він їй схожий на тхора,— почалося наприкінці шістдесятих років чи на початку сімдесятих, коли все змінилося, так? Ви отримали чарівну пігулку: злягання без наслідків. Може здатися, що й чоловікам від того користь, але коли жінки змогли уникнути репродуктивної функції, це підірвало підвалини здорової сексуальної поведінки. З’явилася гіноцентрична система, яка потурає жінці, якщо та не хоче мати дітей. Постав мізандричний авторитаризм під машкарою боротьби за рівні права, який регулює думки чоловіків, їхню мову, їхню природну поведінку. Почалася сексуальна експлуатація чоловіків. Клуб «Плейбой» — це просто облуда. Там жінкам поклоняються, а чоловіки тільки дають гроші й не отримують задоволення. Чоловіки, які ходять у такі місця,— просто невдахи.

Очі Оукдена знову метнулися від Страйка до входу.

— Бамборо не дивилася за власною дитиною, не спала з власним чоловіком... з того, що я чув, він здебільшого хворів і сам не міг. Проте він мав гроші, тож вона найняла няньку, а сама пішла владарювати над чоловіками на роботі.

— І над ким конкретно вона владарювала? — спитав Страйк.

— Власне, моя стара казала, що останнього разу він вибіг з її кабінету, мало не ридаючи. Але така в нас культура від початку шістдесятих, правда? Чоловік страждає — всім начхати. Людям чхати, що чоловіки ламаються, більше не можуть, просто не витримують. Якщо Датвейт її прикінчив... а я особисто вважаю, що не прикінчив,— мовив Оукден з широким жестом, а Робін нагадала собі, що він майже напевно навіть в очі не бачив Стівена Датвейта, а на час зникнення Марго мав чотирнадцять років,— але коли так, то я думаю, що то вона його довела. Тільки в жінок іде кров,— додав Оукден зі зневажливим смішком,— правда? — кинув він до Робін.— О, а ось мій сандвіч.

Поки офіціант його обслуговував, Робін підвелася і пішла до бару, де стояла зі своїм партнером красуня в чеонгсамі. Її волосся сяяло, мов шовк, у відбитому від стіни пляшок світлі. Жінка і її партнер замовляли коктейлі й насолоджувалися товариством одне одного. На якусь мить Робін замислилася: чи вона колись зможе знову відчути те, що відчувають вони? Робота щодня нагадувала їй про тисячі способів, у які чоловіки й жінки можуть зробити одне одному боляче.