Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Це висновок експерта. Або ж – лише припущення Катерини Сови.

Не маючи цієї інформації, Лариса Кочубей не могла рухатися далі.

Наразі єднало обидві смерті те, що чоловік та жінка померли молодими, у тридцять років. Також – давнє знайомство, навіть шкільна дружба, і не менш давня сварка. Чорна кішка з невідомих поки Лорі причин пробігла між членами всієї юнацької компанії. Конфлікт був настільки сильним, що навіть на цвинтарі люди, які колись дружили, старанно уникали одне одного.

Є ще старий різьблений будинок, оповитий поганою славою.

Камінь спотикання, який привів Лору в Чернігів.

Місце, яке вдалося відвоювати банку «Омега», – і тепер Гайдук переказує їй сумніви керівництва. З будинком пов’язують дивну смерть уже двох людей. Молодих, повних сил. Як відомо вже Лорі, навіть знайомих між собою.

Та досі не ясно, що пов’язує з проклятим будинком Ігоря Ярового, Єву Бортникову та, можливо, трьох інших.

Лора повинна обстежити там усе зсередини, поки поліція виконує свою роботу.

– Почекай, – повторила, торкнувшись Богданового плеча.

Сокіл мовчки й красномовно показав їй свій травматичний пістолет.

– О! Думаєш у привидів стріляти? Чи відстрілюватися від духів, хто там ще може вилізти?

– Гайдуку скажу, – неохоче вичавив Богдан.

У подальшу дискусію та гарикання Лора не вірила. Сокіл уже дозволив собі сказати надто багато. Більш жадібної на слова людини вона вже й не мала надію побачити.

– Скажи, – Лора по-хуліганському підморгнула, навіть заохочуючи. – Здивуй начальство. Чи просто побазікай для різноманітності. Аби не забути, як це робиться.

Вона ступила до зеленого паркану. Сокіл зловив її лікоть, легенько стиснув правицею-лещатами. Коли здивовано глянула на нього, похитав головою.

– Ти забобонний? От не думала, – Лора вивільнила руку. – Нічого зі мною не буде. Знаєш чому? Легендарне прокляття, якщо воно, звісно, існує, падає на тих, хто приходить сюди, – кивок на будинок, – з лихими намірами чи скоїв усередині щось погане. Ми з тобою, Соколовський, люди доброї волі. Зла нікому не бажаємо, жахливих злочинів не замислюємо. Так що в мене імунітет.

Вона навмисне промовчала про намір знести будинок, стерти з лиця землі й міста.

Якщо прокляття справді існує, боятися треба їхньому з Гайдуком керівництву.

Схоже, вони вже починають лякатися.

Тому вони з Соколом досі в Чернігові.

Під чобітками рипнула стара, але попри вік міцна дошка.

Таких зараз не роблять, чомусь подумалося Лорі. Вона стояла в проймі, де колись були двері. Тепер від них лишилися шматки іржавих петель. Самі ж двері, розламані часом чи вандалами на кілька шматків, валялися на підлозі. Лорина нога обережно ступила на один із брутально потрощених шматків деревини, натиснула, спробувала проламати. Проте уламок витримав вагу.

Далі Лора просуватися не поспішала. Уже коли протискувалася в дірку в паркані, ледь не зачепившись об гостряк цвяха, трохи шкодувала, що наважилася на цю маленьку експедицію. Атмосфера чогось незвичного, не знати, чи загадкового, таємного, але точно інакшого, охопила вже по той бік огорожі. Лора мовби потрапила в паралельний світ, уявивши себе враз дівчинкою-підлітком, типовою героїнею американського фільму про фантастичну мандрівку.

Навіть зрозуміла, як її тепер зватимуть – Аліса.

Не донька чернігівського прокурора з прізвищем Горностай. Та сама казкова Аліса, що опиняється то в Країні Див, то – по інший бік дзеркала. Хіба що місце, де опинилася Лора, найменше нагадувало Дивокрай. Навпаки, їй відкрилася сумна, похмура, наближена до апокаліптичної картина цілковитого занепаду. Руйнації, яку дуже важко, майже неможливо буде відновити.

Найперше – запах.

Ще на вході Лорі вдарила в ніс суміш тліну, бруду, пилюки, сечі, нечистот і чогось, що не має поки пояснення. Згадалася раптом прочитана недавно книжка про парфумера [9], генія запахів, чий ніс від народження здатен був їх розрізнити. І розказати про кожен предмет чи кожну людину, яка так чи інакше пахнула. Проте бажання з’ясувати, хто й коли тут був і що з ким робив, зникло дуже швидко. Його витіснила огида.

Службові обов’язки свого часу не раз змушували слідчу Кочубей оглядати подібні, навіть значно гірші, бридкіші місця. Вони ніби навмисне створені для злочинців усіх мастей та скоєння найжахливіших у світі злочинів. Лора щоразу намагалася звикнути до таких місцевостей, завжди трималася бадьоро, тим паче перед чоловіками, бо не хотіла виявити жіночу слабкість. Потім довго стояла під душем, а то й відмокала у ванні, додавала у воду піну й ароматичні олії, та все одно потому психологічно не могла позбутися гидких запахів. Казала собі: звикнеш, неодмінно звикнеш, то ж твоя робота. І все одно знову й знову змушена була докладати надлюдських зусиль.

Тоді ж зрозуміла – трупи оглядати може. Трималася спокійно і впевнено там, де вивертало здорових мужиків. Не сприймала понівечене тіло таким, що колись мало вигляд живої, здорової, повної сил людини зі своїми планами на майбутнє й мікрокосмом. Значно, в рази більше напружувала смердюча нічліжка, купа сміття під мостом, вологий підвал із мокрицями, величезними комарами, павуками й пацюками.

Лора вже уявила собі мерця в цьому місці.

І не одного.

Зловила себе на несподіваній думці: а їй уже не треба спеціально доводити, що будинок проклятий. Інакшим він бути просто не може. Тут усе довкола, кожен куток, кожна щілина, поза сумнівом, мала власну, моторошну історію. А ці обдерті, облуплені, загиджені знизу стіни за десятки років бачили чимало недоброго.

Лора вже побачила наочно, які вони – заборонені двері, що їх під страхом смерті не слід відчиняти.

Її потягнуло назад, до знайомого вуличного шуму, у безпечніше місце. Де поруч вірний мовчазний Сокіл і авто, на якому запросто можна втекти подалі від неприємностей. Але Лора тут же подумки обклала себе останніми гнівними словами. Списала напад депресії на дійсно не найзатишнішу атмосферу. Впевнено ступила кілька кроків уперед. Проминула простір колишнього передпокою та опинилася в кімнаті, яка за кращих часів служила мешканцям залою.

Протяги літали, ширяли між вибитими шибами.

Ледь чутно гудів вітер.

Лора спробувала уявити, як колись, за кращих для будинку часів, сто років тому, найбільша кімната збирала за столом усю родину. Благопристойний тато, не інакше – інженер, учитель гімназії або чиновник якогось високого розряду. Борідка, вусики, окуляри або пенсне, що додавало солідності. Ймовірно – сорочка з вишитим коміром, такі саме ходили в тодішній моді, вона бачила на старих музейних фотографіях. Матуся, господиня, ще не стара, трохи роздалася після трьох пологів, охайна домашня сукня, стрічка у волоссі. Старша доця, вже підліток, стурбована прищами на лобі. Хлопчик-гімназист, перший чи другий клас, готується вислухати черговий повчальний батьків спіч. Найменше, мамина радість, дівчинка років трьох-чотирьох, старші діти ревнують і погано приховують це…

Надовго уяви не вистачило. Розбили її уламки стільців чи ослонів, хтозна-якого походження. Ніжки, спинки, шматки, не розібрати, що від чого. Наполовину зогнилий, уже не придатний для спання смугастий матрац у кутку. Там же – порожні одноразові шприци. Два ввіткнули голками в стіну, один по поршень увігнали в матрац.

Лора, долаючи нудоту, перейшлася далі.

Кімнати колись були прохідними. Раніше дверні пройми розходилися від зали в різні боки. Але, припустила Кочубей, будинок переділили на три окремих помешкання вже за радянської влади. Тому відтворити первісну картину було непросто. Адже дореволюційну архітектуру, тим більше – тутешню, місцеву, з певними особливостями, Лора уявляла собі дуже приблизно.

Щось зашаруділо.

Лора повернулася на звук усім корпусом. З-під матраца неквапом, по-хазяйськи, не зважаючи ні на кого й ні на що, вибрався щур із вгодованим видовженим тілом. Злякатися Лора не встигла – прилипла до тварини поглядом, немов загіпнотизована, і стежила за кожним порухом. Щуру ж до сторонньої особи не було ніякого діла. Метляючи по брудній підлозі тонким довгим хвостом, дрібно перебираючи коротенькими лапками, він лиш побіжно зиркнув у її бік очками-намистинками й зник у щілині між стіною та підлогою.