Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Та кажи вже.

– Ти переконував себе, що Яровий погрожує мені. Або за посередництва адвоката це робить той, на кого він працює, Іван Данилюк. Далі ти запропонував вивести Ярового з гри, прозвучало це недвозначно. Забув?

– Ні. А ти забула, що я міркував уголос?

– Гайдуче, ми обоє знаємо, що може стояти за такими міркуваннями. Я розуміла, куди йшла працювати. І просила тебе, якщо можна, не втаємничувати мене в деякі особливості кризового менеджменту. Ти ж так охрестив певні, гм, нюанси в роботі служби безпеки банку «Омега».

– Лоро, траса після дощу погана, слизька. Мені важко балакати з тобою й стежити за дорогою. Коротше можеш?

– Запросто. Після нашої розмови ти говорив із Соколом? Він же заради мене кого завгодно дістане. Мені лестить мати такого захисника-охоронця, заздрю його дружині, спокійна за дітей. Та проте, Гайдуче: йому досить натяку. Натякав?

Відповідь була після короткої паузи, яку Гайдук заповнив сопінням у трубку.

– Жодних натяків, – мовив нарешті. – Як ти взагалі могла про таке подумати?

– А бач, подумала. І, напевне, не лише я. Інакше чому Богдана затримали?

Знову пауза.

– Лоро, зараз ти мене засмутила, – сказав нарешті шеф рівним спокійним голосом, у якому було більше батьківської турботи, ніж нотації чи праведного гніву. – Ми обоє в різний час і різний термін працювали в слідстві. Щойно ти забила на сполох, перше моє запитання: чому нашого Сокола затримали за підозрою в убивстві? У того слідчого, як там його…

– Христенко.

– Ага, у твого Христенка мали би бути для того підстави.

– На час скоєння злочину Сокола не було в готелі. Доведено. Куди пішов, для чого – поняття не маю.

– Мисли ширше, – зараз Гайдук уже відверто виховував Лору. – Ось що значить три роки без практики. Втрачаєш хватку, навички, кваліфікацію. За що тебе тільки хвалили…

– Ти мій начальник, – відчеканила Лора. – Але статус не дає тобі права дорікати мені. Тим більше – хамити.

– Ані те, ані інше, – голос у трубці знову зазвучав примирливо. – Я намагаюся трошки стимулювати твій процес мислення.

Досить.

Лора роздратовано скинула дзвінок. Емоції кипіли, тож наступним кроком було вимкнення телефону. Засунувши його в кишеню пальта, поправила шлейку сумочки на плечі, пішла вперед від поліцейського управління до центральної площі, рухаючись без мети. Уже ступивши на брук неподалік театральної будівлі, пробіглася поглядом по афішах, не маючи до вистав і концертів жодного інтересу.

Злість поступово минала.

Натомість поволі приходило розуміння: Гайдук, ніде правди діти, поводить себе зверхньо, зарозуміло, вмикає великого боса, подає себе наймудрішим. Проте мимоволі, а швидше – навмисне направив хід її думок у потрібне русло. Ще трохи охолонувши, Лора визнала: емоції перемогли розум і конфліктують із логікою. Адже слідчий справді повинен мати підстави для підозр та звинувачень. Мусив пояснити, чому в поле зору потрапив саме Богдан Соколовський. Причому увагу викликав настільки пильну, що поліція перевірила камери спостереження в готелі.

Звичайно, Христенко не відповість їй.

Вона б на його місці сама не пояснювала нічого звичайному свідкові. До всього свідок цей – колега підозрюваного, навіть добра приятелька, якщо не близька подруга. Про жоден інтим не йдеться, лише людські стосунки. Лора, працюючи в слідстві, завжди зважувала на таке й не йняла віри подібним особам.

Однак питання підстав для затримання Сокола залишається відкритим.

Воно, своєю чергою, тягне за собою інше питання: спосіб убивства. Христенко киває на Богданове фронтове минуле. Це може значити – Ярового або застрелили, або зарізали, або розтовкли йому голову об стінку, підлогу, гострий край столу чи комода. Такі способи прямо пов’язані з застосуванням зброї, вогнепальної та холодної, і грубої фізичної сили. Усе це, як не крути, у людей асоціюється з війною, і відповідно – з її ветеранами.

Лора неквапом перетнула площу.

Зачепивши поглядом пересувну кав’ярню, пішла туди. Попросивши подвійний еспресо, відступила вбік, зловивши себе на думці: обставини сприяють, щоб закурити. Прогнавши геть провокаційне, пригубила каву. Як допила, нарешті склала в голові потрібний ланцюжок.

До готелю звідси нібито й не далеко. Та в чужому місті Лора блукала, а звичка мешкати в одному місці лише поглибила її топографічний кретинізм. Через те пошукала та знайшла таксі, назвала адресу, вже за десять хвилин стояла в готельному фойє. Згадавши не так давно бачений ракурс, відшукала поглядом невеличкі вічка камер.

– Добрий день, – почулося з-за стійки рецепції.

– Добрий, – відповіла Лора машинально.

Із запізненням відчула обережні нотки в голосі чергової адміністраторки. Ця невисока, зовсім молоденька дівчина заступила вранці. Але напевне почула від когось про затримання київського пожильця. Явно не знає, як ставитися до його подруги. Ану як її теж скрутять…

Погляд перемістився на відчинені двері бару.

– Хочете поснідати? – писнула чергова. – Сніданків уже нема, вони до десятої.

– Дякую, – Лора аж тепер згадала, що нічого не їла зранку. – До котрої працює?

– Хто?

– Бар, – пояснила Кочубей терпляче.

– До десятої вечора, – відрапортувала дівчина, додала для чогось: – Із восьмої ранку.

Лора на мить склепила повіки, відновлюючи в пам’яті злощасне відео. І переконуючи себе, помітила що треба, й осяяло її недаремно. Наблизилася до рецепції, сперлася ліктями, спитала таким довірливим тоном, яким лиш змогла:

– Анна, так?

– Аня, – дівчина торкнулася фірмового беджу з іменем, у погляді далі читалася обережність.

– Аню, підкажіть, тут десь недалеко є кафе чи бар? За межами готелю?

– Пивний хіба… «Монах Тук» [5] називається. Але поснідати там теж можна. І в нас можете, тільки вже нема комплексів, ну, тих, які мешканцям…

– Розберуся, – м’яко мовила Лора. – Де той бар, я прогуляюся?

За годину вона вийшла з бару.

Усміхнулася товстому братові Туку з вивіски, який заманював перехожих більшим, ніж сам, кухлем пінного пива. Підморгнула, витягнула з кишені телефон. Увімкнула його ще раніше, бачила спроби Гайдука додзвонитися, навіть скинула дзвінок, коли шеф побачив – Лора в мережі. Тепер набрала його сама.

– Слухай, кінчай ці фокуси! – почула замість привітання. – Теж мені, дитинка ображена! Я з тобою серйозно говорю!

– Ти де зараз? – запитала вона з підкресленим спокоєм, мовби зараз Гайдук кричав не їй у вухо.

– Проїхав Количівку! Хвилин тридцять – і я на місці. Це максимум, Лоро!

– Забий адресу в навігатор, – вона глянула на табличку з назвою вулиці й номером будинку, продиктувала. – Тут є смажені реберця, хоч від картоплі фрі на гарнір у мене може бути печія. Тобі замовляти?

– До чого тут реберця?

– Нарешті поснідаю.

– Смачного! У тебе там все добре? Якісь реберця…

– У Сокола все добре. Я можу довести, що він нікого не вбивав. Не міг. Навіть близько не був біля будинку Ярового.

Гайдук, Данило Гайдук.

Так підлеглі називали начальника служби безпеки банку «Омега» поза очі, відсилаючи до знаменитого: «Бонд. Джеймс Бонд» – вітальної візитівки кіношного супермена. Для Гайдука прізвисько секретом не було, лестило, він охоче підтримував імідж, аби відповідати образу з картинки. Бо привід для порівняння давали не суперменські властивості, до речі, жодного разу на Лориній пам’яті не демонстровані. Лише зовнішній вигляд.

Данилові Гайдуку нещодавно стукнуло сорок два.

Він виглядав на свої роки, не молодився. Тим краще сприймався завжди бездоганний дорогий костюм на сильній, стрункій, підтягнутій фігурі. Улітку міг прийти в офіс без піджака, але завжди – при краватці, яких мав, здається, більше десятка різних. З дружиною Гайдук розлучився ще до війни, того ж року, як звільнився з органів. Підкреслював, що вони лишилися друзями, але це зовсім не означало, що колишня щодня ідеально прасує йому костюми й сорочки. Лора з власного досвіду знала: більшість чоловіків береться за праску неохоче. А якщо вже беруться – не мають терпцю ретельно випрасовувати кожну складочку й стрілочку. Проте й не бажала знати, хто прасує Гайдукові одяг. І чи взагалі хтось прасує. Підозрювала: шеф, завантажений роботою, не багато мав часу на особисте життя. А якщо воно в нього й було, не мусив нікому про те звітувати.