Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Усі задоволені.

Кожен отримує те, на що зголосився.

Не надто великий та різноманітний кошик бажань.

Секс.

І трошки необов’язкового спілкування.

– Тебе справді звуть Діаною?

– Ми не домовлялися перевіряти документи, – він не зрозумів, гостя пробувала пожартувати чи говорила цілком серйозно. – Тобі не подобається?

– Мені все одно, – Ігор знизав плечима.

На язиці крутилося й заледве не зірвалося – вона ані краплі не схожа на Діану. На його переконання, жінка зовні мала б відповідати своєму імені. Ця в уявленні Ярового мала б відгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовні звичайна, навіть простецька, подібна до Лори Кочубей. Хіба виглядає трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навіть трохи переборщила.

А ще – наклеїла вії.

І начепила чорну перуку.

Не пофарбувалася – Ігор міг відрізнити штучне волосся від справжнього. Обмовився в чаті під час листування: любить брюнеток. Свої фото там ніхто не виставляв, такі умови адміністрування. Знайомство наосліп саме те й передбачало. Жодних сюрпризів не буде, якщо співбесідники обміняються знімками. Діані задля однієї зустрічі фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука – найкращий вибір та єдиний вихід.

Але чорне волосся…

Хоче сподобатися, підсвідомо хоче.

Він не подобався, прочитав по очах гості відразу. Не здивувався, з дитинства звик до прізвиська Кінь, знайшов сили не ображатися. Обрав інший шлях – змусити поважати себе. Не дівчат, їхні кпини якраз відчував менше. А коли чув коняче на свою адресу від котроїсь, не реагував. Ігореві, від природи некрасивому, важливіше було ствердитися в хлопчачому товаристві, здобути чоловічу повагу. Тому Яровий забув про все, окрім бажання зробитися найрозумнішим спершу в класі, потім – у школі.

Мети досяг, однолітки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних із точних та природничих предметів. Незабаром за «Коня» вже можна було й відгребти від котрогось із сильних прихильників Ігоря. Успіху в дівчат він усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвіна. Довкола нього завжди квітнуло, тож поза увагою Ігор так чи інакше не лишався.

Аж поки…

Геть, червона мавпо!

– Щось не так? – Діана бренькнула тривогою.

– Чому? Ти про що?

– Головою труснув.

Справді, женучи прикрі думки, Яровий забув – удома не сам.

– То я про своє. Задумався трохи. Робота.

– Заважаю?

– Ти ж прийшла, – Ігор не знайшов іншої відповіді.

– Слухай, я справді можу піти, – швидко заговорила Діана. – Нічого страшного, я все зрозумію. Невчасно, раптом ми взагалі помиляємося… обоє…

– Перестань.

У таких випадках треба взяти жіночу руку в свою, сказати щось ніжне, лагідне, заспокоїти. Проте для Ярового навіть такі жести щодо жінок були зайвими. Обмежився легким стисканням плеча, жестом запросив пройти до вітальні.

– Роззуватися треба?

– Якщо чоботи брудні.

– Є трохи.

Діана розстебнула блискавку, стягнула коричневий ботфорт із правої ноги. Ковзнула поглядом по Яровому, мовби запрошуючи долучитися, незграбно, невміло кокетуючи. Ігор лишився стояти, схрестивши руки на грудях. Гостя впоралася з другим чоботом, уже без дозволу засунула ноги в червоні повстяні капці.

– Можна щось запитати?

– Звісно, – кивнув Яровий. – Поговорити треба.

– Ти справді сам тут живеш? Ну… Три кімнати…

– Що тебе дивує? Життєвий простір? Так, я можу собі дозволити мати такий простір, який хочу.

– Самітник у трьох кімнатах.

– Не три кімнати, – поправив Ігор.

– Ну як… Одна, друга, третя… – Діана по черзі показала пальцем на двері.

– Я не так рахую. Хол. Спальня. Робочий кабінет.

– А-а-а! – протягнула вона. – Он воно що… Тоді… Може…

– Слухай, – Ігор ступив ближче, цього разу стиснув плече гості сильніше. – Здається, ми обговорили все, листуючись. Але давай повторимо. Ми не скаржимося одне одному на життя й самотність у цьому великому безжальному світі. У нас немає нічого спільного. Ти не жалієш мене, я – не жилетка для твоїх сліз. Я не розпитую нічого про тебе, ти – про мене. Ми дорослі люди. Обоє знаємо, для чого зустрілися.

Діана повела плечем, струшуючи з себе його правицю.

– Як скажеш. Давай тоді взагалі мовчати, мов партизани.

– Не ображайся, – це прозвучало незграбно й нещиро.

– Я не ображаюся, – промовила гостя рівно, ніби звітувала начальству про зроблену роботу. – Ти правий, ми дорослі люди. Тільки… Знаєш… Не повіриш… Хоча мені все одно, та не повіриш…

– Кажи вже, – Яровий раптом не стримався. – Стара діва? Перший раз, усе таке?

– Не діва, – зараз він уловив викличні нотки. – Не така вже й стара, до речі. Просто отака зустріч, через інтернет, таке знайомство в мене вперше. Досі не вірю, що зважилася на це. Тому зрозумій правильно, Ігорю. Я маю освоїтися, перетравити все. Врешті піти до кінця.

– Можливі інші варіанти?

– Хочу випити чогось, – сказала гостя, ніби не почувши запитання.

– Нормальний хід, нормальне бажання.

Аж тепер Яровий дозволив собі роздивитися Діану як слід. Картата спідниця трохи нижче колін, панчохи тілесного кольору. У тон спідниці – светрик, достатньо тісний, аби обтягувати невеличкі, проте досить округлі груди. Шия відкрита, на ній – маленький хрестик на простенькому срібному ланцюжку.

Подумки Ігор визнав помилку.

Діана не годиться для порівняння з Лорою Кочубей. Його гостя прийшла на побачення з певним наміром. Зовні не яскрава, проте хоче подобатися. Жіночого в ній більше, ніж у зеленоокої хижачки.

– Ти права, треба трошки розслабитися. Що питимеш?

– Віскі. У тебе, напевне, є віскі.

– Звісно. Присядь.

Яровий кивнув на крісло. Сам ступив до бару, видобув почату пляшку Jack Daniel's, прихопив дві склянки з товстого скла. В обидві хлюпнув відразу на три пальці, одну поставив перед гостею на скляний журнальний столик.

– За знайомство.

– Хіба потрібні тости?

– Зберігаємо пристойність.

– Ми щойно говорили – не треба світських умовностей. – Діана взяла склянку, замислено гойднула. – Ще таке… У тебе, може, є лід? Чистий заміцний, як на мій смак.

– Чого ж. Зараз буде.

Ігор залишив свою склянку, прогулявся на кухню. Він сам пив віскі з льодом, мав його в морозильній камері. Просто не готувався випивати з незнайомкою. Тобто не думав, що вона захоче саме віскі. Зазвичай без келиха чи двох на таких побаченнях не обходилося. Яровий тримав для цього напоготові вино чи шампанське, зазвичай жінки просили їх. Діана була першою, хто зажадав міцного алкоголю. Ще й віскі з льодом, хто б міг подумати.

Поки колупав крижані квадратики й висипав у склянку, подумалося – раптом вона алкоголічка. Має з цим ділом проблеми на ґрунті самотності й недолюбу. Прикладеться раз, потім попросить іще. Хтозна, раптом у неї планка потому впаде чи ще щось таке. Проблем Ігор зовсім не хотів. Тим більше – з незнайомими жінками у власному помешканні.

Діана чемно чекала, зсунувши ноги й цнотливо склавши руки на колінах. Яровий, не питаючи, перевантажив чайною ложечкою в її склянку відразу три кубики льоду. Глянув запитально. Гостя пальцями взяла четвертий, булькнула, легенько розколотила.

– Отак добре.

– Як скажеш.

Собі Яровий поклав два кубики. Думав ковтнути так. Побачив перед собою Діанину склянку – гостя закликала чаркуватися.

– Дзинь-дзинь, – усміхнулася нарешті, усмішка виглядала натягнутою.

– Поїхали.

Ігор вилив у себе все, жадібно, відразу. Окрім одноразового сексу й завантажень по роботі, алкоголь був для нього дієвим способом прогнати геть червону мавпу. Або принаймні відігнати далі, щоб не заважала, не крутилася в голові. Помітив – Діана тягне напій повільніше, чи то смакуючи, чи то змушуючи себе пити з мужчиною на рівних.

– Десь лимончик маю, – сказав, видихнувши. – Чи, може, яблучко?..

Гостя зробила заперечливий жест. Допила до половини. Перевела подих, дотиснула, обережно поставила склянку на стіл. Якийсь час дивилася на неї, мовби намагалася розколоти товсте скло силою погляду. Потім опустила плечі, заховала лице в долонях.